Держава як об єкт забезпечення інформаційної безпеки

Скачать бесплатно и без регистрации диссертацию Бурило Ю.П. - Організаційно-правові питання державного управління в інформаційній сфері Вы можете по следующей ссылке

Поява перших інформаційних технологій в середині ХХ ст. дала початок інформаційно-технологічній революції, результатом якої є поступове становлення нового типу суспільної формації – інформаційного суспільства [16, c. 14-16]. У такому суспільстві вирішальну вагу мають не традиційні матеріальні фактори  виробництва, а нематеріальний фактор – інформація. Можна з упевненістю говорити про те, що інформація стає одним з стратегічних ресурсів держави і суспільства, ресурсом соціально-економічного, технологічного і культурного розвитку [229, c. 12-13]. Таким чином, рушійною силою розвитку інформаційного суспільства виступає інформаційна сфера, яка під впливом науково-технічного прогресу, розвивається сьогодні дуже швидко.

Подібно до інших важливих сфер життєдіяльності суспільства інформаційна сфера не може залишатися поза увагою держави. У зв’язку з цим особливої актуальності набувають питання створення належних організаційно-правових засад державного управління інформаційною сферою. Відправною точкою у дослідженні цих засад є вивчення сутності інформаційної сфери як об’єкта державного управління.

Попри значну кількість наукових досліджень філософських, соціологічних, організаційних, технічних, правових, управлінських та інших аспектів функціонування інформаційної сфери, зокрема такими авторами як І.В. Арістова [11], І.Л. Бачило [15], О.А. Баранов [13], К.І. Бєляков [16], В.А. Копилов [104], О.В. Логінов [116], О.В. Соснін [207] та інших, в сучасній науці поки що не вироблено чіткого загальноприйнятого поняття інформаційної сфери як об’єкта державного управління. У зв’язку з цим існує потреба на основі аналізу поглядів вказаних науковців і відповідних нормативно-правових джерел дослідити складові елементи інформаційної сфери, їх динамічну взаємодію під владно-організуючим впливом держави для того, щоб синтезувати дефініцію цієї сфери як об’єкта державного управління.

Серед великого розмаїття поглядів на сутність і структуру інформаційної сфери можна виокремити найбільш значущі підходи до її розуміння, які набули найбільшого поширення серед наукової спільноти.

Так, зокрема І.Л. Бачило [15, c. 18] розглядає так звану інфосферу (інформаційну сферу за авторським визначенням) як об’єктивно виражений стан знань людства про навколишній і створюваний ним у процесі своєї історії світ, що дозволяє користуватися цими знаннями в процесі життя соціуму планети, розвитку земної цивілізації, пізнання космосу. Такий підхід до розуміння інформаційної сфери дозволяє поставити її в один ряд з такими феноменами як атмосфера, біосфера, екзосфера, космос, а також, що важливо, провести чіткі паралелі між зазначеною сферою та давно існуючим вченням В.І. Вернадського про ноосферу як стан пізнання оточуючого світу. Дана концепція, на нашу думку, є прийнятною для загальнонаукового філософського пізнання інформаційної сфери, втім є недостатньо конкретною для адміністративно-правових досліджень. Передусім, юридично неточним є ототожнення інформації із знаннями, що є категорією скоріше суб’єктивною, ніж об’єктивною, а тому непридатною для формалізованих юридичних конструкцій. Отже, для цілей нашого дослідження ми спиратимемося на законодавчо визначене поняття інформації як документованих або публічно оголошених відомостей про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі, яке закріплене в ст. 1 Закону України “Про інформацію” [58].

Популярним у наукових працях із питань адміністративного та інформаційного права, зокрема таких авторів як І. В. Арістова  [11, c. 59], О.В. Логінов та інших, є підхід до визначення інформаційної сфери як єдиного інформаційного простору. Досить вичерпно дану точку зору висловив О.В. Логінов, який під інформаційною сферою українського суспільства пропонує розуміти “єдиний інформаційний простір, який формується державними органами, громадськими, політичними та соціальними організаціями, а також громадянами й функціонує з урахуванням правових, організаційних, науково-технічних, економічних, фінансових, методичних, гуманітарних та моральних засад, з урахуванням вимог та завдань національної інформаційної безпеки України” [116, c. 23].

У структурному вимірі інформаційний простір включає до свого складу: інформаційні ресурси та інформаційно-телекомунікаційну інфраструктуру, до якої належать комп’ютерні та телекомунікаційні мережі, мережі та канали передачі даних, інформаційні та телекомунікаційні технології, науково-виробничий потенціал в галузях зв’язку, телекомунікацій, система забезпечення інформаційної безпеки, система масової інформації, система інформаційного законодавства [11, c. 125-126]. Оскільки концепція інформаційного простору досить чітко відображає основні складові інформаційної сфери, вона часто використовується на практиці при підготовці нормативно-правових актів, що стосуються державного управління інформаційною сферою, зокрема таких як Концепція державної інформаційної політики Росії, проект Закону України “Про Концепцію національної інформаційної політики” [103; 183] та ін.

Втім, на наш погляд, дана концепція, не є оптимальною для вивчення інформаційної сфери як об’єкта державного управління, оскільки не позбавлена ряду суттєвих недоліків. По-перше, вона лише вказує на окремі компоненти інформаційної сфери (інформацію, інформаційні технології, ЗМІ тощо), але не відображає взаємозв’язків між ними. Як наслідок, неможливо дослідити взаємодію між цими елементами, встановити, яким чином вони утворюють єдину систему і чи утворюють її взагалі, а відтак неможливо визначити механізм функціонування інформаційної сфери. Отже, в кращому разі дана концепція відображає статику інформаційної сфери, а не її динаміку. По-друге, виходячи з розглянутої структури єдиного інформаційного простору, його важко уявити як об’єкт державного управління, враховуючи той факт, що останнє є різновидом соціального управління, яке передбачає здійснення впливу на людей, їх спільноти, а не безпосередньо на інформаційні ресурси чи елементи інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури. Таким чином, на нашу думку, вказана теорія інформаційної сфери як єдиного інформаційного простору розроблена ще недостатньо повно і тому її недоцільно використовувати як базову для вивчення інформаційної сфери як об’єкта державного управління.

Більш плідною, на наш погляд, є концепція інформаційної сфери як сфери інформаційної діяльності, яка динамічно інтегрує між собою всі ключові складові цієї сфери, такі як: її суб’єкти (фізичні, юридичні особи), їх діяльність (інформаційні дії, процеси) та об’єкти цієї діяльності (інформація, засоби зв’язку та інформатизації).  Цей підхід також використовується в законодавстві деяких країн. Так, у Федеральному Законі Російської Федерації “Про участь у міжнародному інформаційному обміні”  інформаційна сфера визначається як сфера діяльності суб’єктів, пов’язана зі створенням, поширенням, перетворенням та використанням інформації [224]. Дана концепція також лежить в основі законодавства про інформацію України, яке, хоча і не містить дефініції інформаційної сфери на зразок зазначеної російської, основні види інформаційної діяльності все ж таки визначає. Так, у ст.ст. 32, 34 Конституції України вживаються терміни “збирання, зберігання, використання та поширення інформації” [102]. У Законі України “Про інформацію” вказується на такі ж самі основні види інформаційної діяльності, за винятком терміну “збирання” інформації замість якого вживається близька за змістом дефініція “одержання” інформації [58].

Водночас у наукових джерелах розглядається дещо ширше коло видів інформаційної діяльності. Так, наприклад, відомі дослідники з питань інформаційного права В.А. Копилов [104, c. 55-56] та О.В. Соснін [207, c. 149] відносять до них здійснення фізичними та юридичними особами інформаційних процесів, що охоплюють, по-перше,  виробництво, розповсюдження, пошук, одержання, споживання інформації, формування інформаційних ресурсів, підготовку інформаційних продуктів і надання інформаційних послуг. Ці види інформаційної діяльності, на думку вказаних науковців, лежать в основі функціонування сфери безпосереднього обігу інформації як основної частини інформаційної сфери. По-друге, до інформаційної діяльності відносять також створення і застосування інформаційних технологій, засобів і механізмів інформаційної безпеки, які формують допоміжну частину інформаційної сфери, що існує для забезпечення функціонування основної частини.

З зазначеного можна зробити висновок про неоднорідність видів інформаційної діяльності, можливість виділення серед них основних і допоміжних видів. При цьому очевидно, що критерієм їх розмежування є об’єкт діяльності. Якщо об’єктом основних видів інформаційної діяльності є інформація (інформаційні ресурси), то об’єктом допоміжних видів – елементи інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури такі як інформаційно-телекомунікаційні технології (засоби інформатизації та телекомунікацій), інші засоби зв’язку, засоби забезпечення інформаційної безпеки.

Вказане розмежування видів інформаційної діяльності має, на наш погляд, не лише теоретичне, але й практичне значення, оскільки може бути використане для розвитку вітчизняного законодавства про інформацію. Так, зокрема, має бути доопрацьовано Закон України “Про інформацію” шляхом закріплення зазначеного допоміжного різновиду інформаційної діяльності та визнання відповідного їй різновиду інформаційних відносин, а саме інформаційно-інфраструктурних відносин, об’єктом яких є засоби зв’язку та інформатизації, засоби забезпечення інформаційної безпеки. У перспективі зазначені положення мають бути враховані при прийнятті Кодексу України про інформацію, який поки що перебуває на стадії розробки [231, с. 6-7].

У зв’язку з зазначеним, слід окремо відмітити, що деякі вчені, зокрема О.А. Баранов, який першим дав визначення інформаційно‑інфраструктурних відносин, розуміє під ними суспільні відносини, що мають місце в процесі забезпечення реалізації інформаційних відносин, тобто пов’язані з функціонуванням суб’єктів інформаційної інфраструктури, наданям інформаційних послуг і виконанням робіт в інформаційній сфері, виробництвом і використанням інформаційних технологій і ресурсів, із забезпеченням інформаційної безпеки [13, с. 86, 275]. На наш погляд, таке визначення дещо широке і неточне. По-перше, чітко виокремити інформаційно-інфраструктурні відносини, посилаючись на їх суб’єктів (суб’єктів інформаційної інфраструктури), важко, оскільки одна й та сама особа, як правило, водночас виступає суб’єктом як інформаційно-інфраструктурних так і, власне, інформаційних відносин. По-друге, дане визначення включає в себе не лише відносини, що складаються в результаті діяльності, об’єктом якої є елементи інформаційної інфраструктури (інформаційні технології, засоби забезпечення інформаційної безпеки тощо), а й суто інформаційні відносини, що виникають при здійсненні дій, об’єктами яких є, наприклад, інформаційні ресурси, тобто, власне сама інформація. Отже, єдиним надійним критерієм розмежування інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин може бути лише їх об’єкт: відповідно інформація або засоби інформатизації, телекомунікацій, забезпечення інформаційної безпеки.

Оскільки концепція інформаційної сфери як сфери інформаційної діяльності органічно поєднує в єдиний ланцюг такі категорії як суб’єкт, його дії та об’єкт цих дій, вона дає можливість відстежити послідовність управлінського впливу держави на всі вказані складові інформаційної сфери як об’єкта державного управління. Будучи скерованим безпосередньо на суб’єктів інформаційної діяльності, владно-організуючий вплив держави в ході державного управління впливає на їх волю і свідомість, що призводить до бажаних для держави змін в їх поведінці – інформаційній діяльності. Вже через зміни в інформаційній діяльності цих суб’єктів досягаються необхідні для держави зміни в стані таких елементів інформаційного простору як інформація, інформаційно-телекомунікаційні мережі, системи інформаційної безпеки, які є об’єктами цієї діяльності.

Для вивчення галузевої та міжгалузевої структури інформаційної сфери як об’єкта державного управління важливо проаналізувати інформаційну діяльність, розмежувавши її види в залежності від того чи виступає вона основним (профілюючим) видом діяльності для її суб’єкта чи носить для нього суто допоміжний характер. У цьому зв’язку, цікавою є класифікація інформаційної діяльності на спеціальні, спеціалізовані і загальні види, пропонована І.Л. Бачило. Спеціальна інформаційна діяльність притаманна організаціям, призначеним для збирання та акумуляції великих масивів інформації, здійснення обслуговування і надання інформаційних послуг користувачам. Як правило, це публічні бібліотеки, архіви, довідкові служби, пошукові системи. Якщо спеціальна інформаційна діяльність в найбільшій мірі пов’язана з інформаційними послугами, то спеціалізована діяльність – це галузь, перш за все, виробництва інформаційних ресурсів, засобів інформатизації і їх адаптації для споживачів [15, c. 167-168]. Об’єднуючою рисою спеціальної і спеціалізованої інформаційної діяльності є те, що вони обидві є різновидами професійної інформаційної діяльності, яка, як правило, виступає профілюючим видом діяльності для особи, що нею займається. Таким чином, вказані види діяльності утворюють сферу професійної інформаційної діяльності – професійну частину інформаційної сфери.

Оскільки для суб’єктів професійної інформаційної діяльності (професійних суб’єктів) остання виступає профілюючим видом діяльності, цих суб’єктів можна легко групувати за ознакою однорідності (спеціалізації) їх профілюючої діяльності на окремі галузі державного управління [3, c. 109]. При цьому факторами, що визначають спеціалізацію інформаційної діяльності ми вважаємо, по-перше, особливості її об’єктів; по-друге, характер процесів, що складають зміст цієї діяльності. На основі цих критеріїв можливо виділити: галузь виробництва засобів зв’язку та інформатизації, галузь надання послуг зв’язку, бібліотечну галузь, галузь діяльності ЗМІ, до якої належать преса, книговидання, телерадіомовлення, кінематографія тощо. Отже, державне управління професійною інформаційною діяльністю здійснюється на галузевих засадах.

Інформаційна діяльність загального характеру пов’язана з інформаційним забезпеченням усіх ділянок роботи органу, організації, працівника будь-якої професії, приватної особи [228, c. 88]. Загальна інформаційна діяльність виступає, як правило, обслуговуючою, допоміжною стосовно інших профілюючих видів суспільної діяльності її суб’єкта: виробничої, фінансової, соціально-культурної, адміністративної тощо. Тому вона формує допоміжну сферу інформаційної підтримки суб’єктів, які належать до інших самостійних галузей суспільної діяльності: економічної, соціально-культурної, адміністративно-політичної. На відміну від суб’єктів професійної інформаційної діяльності, для суб’єктів загальної інформаційної діяльності (загальних суб’єктів) спеціалізація на якомусь окремому виді інформаційної діяльності не притаманна. Натомість, інформаційна діяльність загальних суб’єктів може бути багатовекторною і включати різні види інформаційних процесів (користування засобами зв’язку та інформатизації, формування статистичної звітності, збирання первинних даних, підготовку аналітичних матеріалів і т.д.), жоден з яких не є для них профілюючим видом діяльності.

Враховуючи належність суб’єктів загальної інформаційної діяльності до самих різних самостійних галузей суспільної діяльності та відсутність у них конкретної інформаційної спеціалізації, державне управління окремими напрямами їх інформаційної діяльності здійснюється на міжгалузевих засадах. Так, наприклад, оскільки інформаційну діяльність з формування статистичної звітності здійснюють суб’єкти всіх галузей господарського комплексу країни (хоча, звісно, така діяльність для них і не є основною), державне управління у сфері статистики здійснюється на міжгалузевій основі. За цим же принципом здійснюється державне управління у сфері реалізації різних галузевих та регіональних програм інформатизації, захисту державної таємниці, діловодства, захисту авторських і суміжних прав тощо.

Розмежування професійної та загальної частин інформаційної сфери важливе з двох причин. По-перше, воно дає можливість визначення в її структурі об’єкти галузевого та міжгалузевого державного управління, а відтак говорить про складну структуру інформаційної сфери як об’єкта державного управління. По-друге, таке розмежування дає можливість визначення основних сутнісних характеристик пропонованого в науковій літературі підходу до розуміння інформаційної сфери в широкому та вузькому сенсі [11, c. 44, 59]. У контексті останньої тези стає очевидно, що взяті поодинці кожна із вказаних частин інформаційної сфери утворює інформаційну сферу у вузькому її сенсі. Взяті разом вони формують інформаційну сферу в її широкому розумінні.

Уточнюючи сутність інформаційної сфери як об’єкта державного управління, слід відмітити, що державне управління як різновид соціального управління полягає у здійсненні цілеспрямованого, організуючого та регулюючого  впливу держави на спільну діяльність людей, передбачає забезпечення співробітництва, взаємодії, налагодження зв’язків між ними заради досягнення певної суспільно-значущої мети [93, c. 21; 98, c. 11]. З цього випливає, що держава здійснює управління не всією інформаційною діяльністю загалом, а лише інформаційною взаємодією фізичних, юридичних осіб, тобто їх діяльністю з приводу одного й того ж об’єкта (у даному разі інформації, засобів інформатизації, телекомунікацій, інформаційної безпеки). Отже, держава не здійснює управління індивідуальною інформаційною діяльністю окремо взятих осіб, а керує тільки їх інформаційною взаємодією, їх інформаційними взаємозв’язками (як пояснено далі, йдеться не про всі можливі інформаційні взаємозв’язки, а лише окремі з них).

Вказані взаємозв’язки характеризується категорією – суспільні інформаційні (інформаційно-інфраструктурні) відносини. Як відзначає Ф. Шамхалов, у структурному розрізі будь-яке суспільне відношення являє собою певну систему елементів (суб’єкти відносин, їх поведінку, об’єкти на які спрямована ця поведінка) [230, c. 164]. Саме ця категорія найбільш повно відображає всі основні складові інформаційної сфери як об’єкта державного управління (суб’єктів інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин, їх дії, об’єктами яких є інформація, засоби зв’язку, інформатизації, інформаційної безпеки) у їх динамічному взаємозв’язку. Таким чином, державне управління в інформаційній сфері – це управління суспільними інформаційними та інформаційно-інфраструктурними відносинами.

Цей підхід до визначення об’єкта державного управління є оптимальним, оскільки дає змогу простежити не лише взаємодію окремого суб’єкта інформаційного відношення з інформацією, засобами зв’язку інформатизації в результаті керуючого впливу на нього з боку держави, а ще й дослідити його взаємодію з іншими суб’єктами цього відношення внаслідок такого впливу. Оскільки дії кожного з суб’єктів інформаційного відношення пов’язані між собою спільним об’єктом, з цього слідує, що безпосередньо керуючи інформаційною діяльністю одного з них, держава опосередковано впливає і на інформаційну діяльність інших. Таким чином, фактично, управління здійснюється всіма учасниками інформаційного або інформаційно-інфраструктурного відношення, їх діями та об’єктами цих дій.

Слід зазначити, що держава в процесі державного управління впливає далеко не на всі інформаційні та інформаційно-інфраструктурні відносини, що виникають в суспільстві, а лише на ту їх частину, що має найсуттєвіше значення для особи, суспільства і держави. Передусім, у сферу державного управління потрапляють суспільні відносини, які виникають з приводу інформації та елементів інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури, що мають певне загальносуспільне значення, оскільки стосуються органів державної влади або значної кількості фізичних та юридичних осіб (наприклад, інформація, що становить державну таємницю, масова інформація, телекомунікаційні мережі загального користування тощо). Водночас державному управлінню підлягають і деякі інформаційні та інформаційно-інфраструктурні відносини, що є предметом приватного інтересу. Це має місце тоді, коли управлінський вплив держави необхідний для гарантування приватних прав та інтересів учасників таких відносин (наприклад, державна реєстрація авторських прав, контроль за їх додержанням).

Продовжуючи дослідження сутності інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин як об’єкта державного управління в інформаційній сфері, маємо розкрити правові аспекти їх формування. Необхідність цього зумовлена нерозривним взаємозв’язком між державою і правом, яке як найбільш ефективний регулятор суспільної поведінки виступає важливим інструментом в державному управлінні. Саме ключова роль права в державному управлінні зумовлює той факт, що правові форми владно-організуючого впливу держави на перебіг суспільних відносин є провідними. Видаючи нормативні та індивідуальні правові акти управління, здійснюючи інші юридично значущі дій в ході державного управління, держава спрямовує суспільні інформаційні та інформаційно-інфраструктурні відносини у потрібному їй напрямі шляхом надання їм правової форми, тобто через перетворення їх на відповідні правовідносини, зміну та припинення цих правовідносин. Отже, інформаційні та інформаційно-інфраструктурні відносини, що є об’єктом державного управління, одночасно розглядаються державою і як предмет правового регулювання. З цього випливає, що державне управління в інформаційній сфері за допомогою правових важелів впливу передбачає управління інформаційними та інформаційно-інфраструктурними відносинами в їх правовій формі, тобто у формі відповідних правовідносин.

Водночас у багатьох випадках владно-організуючий вплив на інформаційну сферу може здійснюватися за допомогою таких організаційних заходів, які безпосередньо не тягнуть за собою виникнення, зміну, припинення правовідносин. Так, наприклад, застосування заходів пропаганди, заохочення до суб’єктів інформаційних відносин ні до яких дій юридично їх не зобов’язує, відповідно, до виникнення інформаційних правовідносин не призводить, але може опосередковано сприяти активізації інформаційної діяльності, сприяти формуванню інформаційних відносин. З іншого боку, для виникнення багатьох інформаційних та інформаційно-інфраструктурних правовідносин прийняття владних юридично-обов’язкових рішень з боку органів державного управління непотрібне. Це характерно для правовідносин цивільного характеру, які загалом є предметом приватного, а не публічного інтересу. Отже, далеко не всі інформаційні та інформаційно-інфраструктурні правовідносини перебувають у сфері державного управління [21, c. 22]. З цього слідує, що суспільні інформаційні та інформаційно-інфраструктурні відносини, які виступають об’єктом державного управління, а також ті з них, що є предметом правового регулювання держави співпадають лише частково.

Таким чином, наведені міркування щодо організаційних та правових аспектів функціонування інформаційної сфери дають можливість стверджувати, що в якості об’єкта державного управління дану сферу слід розглядати як суспільні інформаційні та інформаційно-інфраструктурні відносини (передусім, ті з них, які врегульовані правом), що складаються в процесі основної та допоміжної інформаційної діяльності їх професійних і загальних суб’єктів, перебіг яких спрямовується за допомогою владно-організуючого впливу держави у зв’язку з їх загальносуспільним значенням або необхідністю гарантування державою приватних інтересів їх суб’єктів.

Скачать бесплатно и без регистрации диссертацию Бурило Ю.П. - Організаційно-правові питання державного управління в інформаційній сфері Вы можете по следующей ссылке


Источник: http://adminpravo.com.ua/index.php/2010-04-13-14-0...

  • Автор: BrandonC
  • Комментарии: 4
  • Просмотры: 2994