Стеноз дистальних відділів передньо готивкових

ЗАХВОРЮВАННЯ ГЛОТКИ: гострі та хронічні фарингіти, лептотрихоз, ангіни та їх УСКЛАДНЕННЯ, паратонзилярний та заглотковий абсцеси, дифтерія глотки.

(Підрозділ № 12)

ФАРИНГІТИ

Фарингіт – запалення слизової оболонки глотки. Розрізняють гостру і хронічну форми.

Гострий фарингіт

Початок запального процесу викликають віруси, а далі як збудники домінують стрептококи або інші бактерії. У дітей переважає дифузне запалення (гострий тонзилофарингіт), у дорослих запалення більшою мірою локалізоване. Серед неінфекційних чинників виникненню гострого фарингіту найчастіше сприяють шкідливі фізичні та хімічні фактори, в тому числі й побутові.

Клініка

Спочатку з’являються відчуття дряпання, сухості, паління в глотці, неприємні відчуття при ковтанні, болючий “порожній” ковток (стадія вірусного запалення). Через 1-2 доби сухість в глотці змінюється рясними слизовими, а потім гнійними виділеннями (стадія бактеріальної інфекції).

У дітей переважно спостерігається висока температура тіла, у дорослих – лише субфебрильна. У запальний процес може втягуватись слизова оболонка носа, гортані, мигдаликів (ринофарингіт, ларингофарингіт, тонзилофарингіт). Виявляють такі зміни на задній та боковій стінках глотки:

Орофарингоскопія

• Почервоніння слизової оболонки.

• Червоно-пурпурові утвори розміром 2-5 мм (набряклі та гіпе­ре­мо­вані лімфоїдні фолікули).

• Наявність слизу або гною.

• Виражений судинний малюнок – застійні вени.

Пальпаторно – набряклі та болючі шийні й позадущелепні лімфатичні вузли.

Лікування

Полоскання глотки теплими розчинами:

1. Настойкою нагідок або календули (по 1 чайній ложці на 1 склян­ку води).

2. Соком коланхое (по 10 мл на 100 мл ізотонічного розчину натрію хлориду).

3. Розчином кухонної солі та харчової соди (по 1 чайній ложці на 1 склянку води) тощо.

При підвищенні температури тіла призначають: сульфаніламідні препарати (етазол, сульфадимезин), протигістамінні засоби (діазолін, кларитин), інгаляції ментолової олії, лізоциму, левамізолу, УФ-опромінення.

При рецидивуючому фарингіті слід діяти на фактор, що підтримує захворювання, наприклад, провести санацію зубів чи мигдаликів, виконати аденотомію чи резекцію викривленої перегородки носа.

 

ХРОНІЧНИЙ ФАРИНГІТ

Хронічний фарингіт – тривале дифузне запалення слизової оболонки глотки, що протікає переважно без загальних проявів.

Хронічний фарингіт зустрічається, як правило, у дорослих, частіше – у чоловіків. У його розвитку має значення індивідуальна схильність. Нерідко хронічний фарингіт буває у хворих на захворювання серцево-судинної системи, нирок, органів травлення, а також на тлі недокрів’я (анемії), цукрового діабету тощо.

Інші причини: порушення носового дихання (викривлення перегородки носа, аденоїди), інфекція (її джерелом бувають ніс і навколоносові пазухи, зуби чи бронхи в разі їх ураження), неінфекційні чинники (пара, гази, пил, гаряче сухе повітря, функціо­нальне перевантаження глотки: тривалий кашель, неправильна постановка співочого голосу тощо).

Клініка

Хворі скаржаться на:

1. Відчуття сухості в глотці.

2. Відчуття “клубка” в горлі.

3. “Липкий” кашель, особливо вранці.

4. Неприємні відчуття при “порожньому” ковтку.

5. Вимушене покашлювання або кашель.

6. При сильному кашлі можуть бути невеликі кровотечі (домішки крові в харкотинні).

Розрізняють такі форми хронічного фарингіту: катаральну, гіпертрофічну та атрофічну.

Катаральна форма– найлегша, проявляється царапанням та відчуттям стороннього тіла у глотці, надмірне виділення секрету, який постійно треба відхаркати.

Орофарингоскопія

• Захворювання проявляється почервонінням слизової оболонки задньої стінки глотки, появою в’язкого секрету.

• На гіперемованій слизовій задньої стінки глотки виражений судинний малюнок та почервонілі лімфатичні фолікули розміром 1-3 мм.

Гіпертрофічна формавключає боковий і гранульозний фарингіт. Для неї характерні гіперплазія, гіперемія, лімфоцитарна інфільтрація, набряк, розростання сполучної тканини в слизовій оболонці глотки.

Орофарингоскопія

• Захворювання проявляється потовщенням, почервонінням слизової оболонки, появою тягучого секрету; часто спостерігається підвищення глоткового рефлексу.

• При боковому фарингіті бокові валики, що розміщені позаду задніх піднебінних дужок, стають потовщеними, ковбасоподібними, поширюються у носову і гортанну частини глотки.

• При гранульозному фарингіті виявляють почервонілі лімфатичні фолікули на задній стінці глотки, розмір яких сягає 4-7 мм.

Атрофічна (суха) форма.Внаслідок хронічного запалення виникають метаплазія епітелію (ороговіння), атрофія залоз і лімфоїдної тканини.

Орофарингоскопія

Слизова оболонка задньої стінки глотки гладка, стоншена, суха, часто блискуча, вкрита незначною кількістю жовто-зеленого гнійного нальоту. Такі зміни можуть бути і в гортані.

У хворих старшого віку із симптомами хроніч­ного фарингіту треба пам’ятати про можливість пухлини носової й гортанної частин глотки чи кореня язика. Такі хворі обов’язково потребують огляду оториноларинголога.

Лікування

По можливості слід усунути причини, що призвели до розвитку хвороби: відновити носове дихання (видалити викривлену перегородку носа, провести аденотомію тощо); санувати вогнища інфекції, що провокують розвиток фарингіту (санація порожнини рота, носа та навколоносових пазух). При виявленні захворювань внутрішніх органів, які могли підтримувати фарингіт, провести їх лікування.

Місцеве лікування залежить від форми фарингіту.

При катаральній і гіпертрофічній формах застосовують полоскання 1-2% розчином харчової соди та кухонної солі, настойкою звіробою (1 чайна ложка на 1 склянку води): для змащування використовують розчин Люголя, йодинол. Призначають також фонофорез прополісу, інгаляції 1 % розчину декарису. Окремі скупчення гранул припікають 40% розчином трихлороцтової кислоти, зрізають конхотомом, виконують гальванокаустику, кріодеструкцію або лазерокоагуляцію.

При атрофічній формі хронічного фарингіту для полоскання чи аплікацій використовують 1% розчин йодинолу, бікармінт (2 таблетки на 1 склянку води). Застосовують змащування глотки спиртово-гліцериновим розчином прополісу. Всередину призначають 3% розчин калію йодиду (3 рази на день по 1 столовій ложці на молоці). Крім того, хворим показані пиття лужних мінеральних вод, парентеральне введення екстракту алое, ФІБСу тощо, електрофорез 0,5% розчину нікотинової кислоти (15-20 сеансів, по одному щодня). За наявності кірок на слизовій оболонці глотки показані інгаляції протеолітичних ферментів (трипсину, хімо­трипсину), 1% розчину нікотинової кислоти, 2% розчину калію йодиду, змащування задньої стінки глотки олійними розчинами протягом 6-10 діб (риб’ячий жир, персикова олія). Можна рекомендувати хворим санаторно-курортне лікування в теплому вологому кліматі.

 

ЛЕПТОТРИХОЗ (фарингомікоз)

 

Етіологія

Мікобактерія LeptrotrixBuccalis- сапрофіт порожнини рота.

Сприяють захворюванню:

  1. Тривала антибіотикотерапія;
  2. Терапія кортикостероїдами;
  3. Гіповітаміноз „С” та „В”;
  4. Хронічний тонзиліт.

Патоморфологія

Зроговіння плоского епітелію, що утворює білі та жовто-білі пробки у лакунах та конусоподібні вип’ячування (шипи) на поверхні мигдаликів, які щільно спаяні з підлеглою тканиною.

Клініка

Переважно скарги мінімальні: відчуття дряпання, сухості в глотці, неприємні відчуття при ковтанні.

Орофарингоскопія

• на поверхні мигдалика білі та жовто-білі пробки у лакунах та конусоподібні шипи, міцно спаяні з підлеглою тканиною.

Лікування

Вишкрябування гострою ложечкою шипів з наступним припіканням трихлороцетовою кислотою, нітратом срібла. Промивання лакун мигдаликів 0,1% водним розчином хінозолу (2 рази у тиждень) та полоскання цим розчином. При супутньому хронічному тонзиліті – тонзилектомія.

 

ТОНЗИЛІТИ

Класифікація тонзилітів(За І.БСолдатовим)

І. Гострі тонзиліти (ангіни)

1. первинні: катаральна, фолікулярна, лакунарна, виразково-плівчаста;

2. вторинні:

    а) ангіни при інфекційних хворобах (дифтерія, скарлатина, туляремія, черевний тиф);

    б) ангіни при хворобах крові (інфекційний мононуклеоз, агранулоцитоз, лекоз).

ІІ. Хронічні тонзиліти

  1. неспецифічні: компенсована, субкомпенсована та декомпенсована форми;
  2. специфічні: туберкульоз, сифіліс, склерома,

 

Ангіна– це гостре інфекційне захворю­вання, що характеризується запаленням лімфоїдної тканини глотки, переважно піднебінних мигдаликів і регіонарних лімфатичних вузлів, та супроводжується гарячкою і явищами інтоксикації.

За локалізацією.Ангінами, зазвичай, називають запалення піднебінних мигдаликів, хоча такий самий запальний процес може розвиватись і в інших лімфоїдних утворах глотки: у глотковому мигдалику (аденоїдит); у язиковому мигдалику (ангіна язикового мигдалика); в лімфоїдній тканині гортані (гортанна ангіна).

За етіологієюангіни поділяють на первинні, вторинні та ангіни при захворюваннях крові. Первинні ангіни викликаються, переважно, коковою флорою та мають такі форми: катаральна, фолікулярна, лакунарна та виразково-плівчаста. Вторинні ангіни виникають як прояв інших, як правило інфекційних, захворювань (дифтерії, кору, скарлатини, інфекційного мононуклеозу тощо). Ангіна також може бути одним із симптомів при захворюваннях крові: агранулоцитозі, лейкозі, лімфогранулематозі тощо.

Перебіг запальних процесів у ділянці зіва відзначається дуже великою різноманітністю. Це пояснюється наявністю в слизовій оболонці глотки розгалуженої лімфоїдної ткани­ни, яка може втягу­ватись у запальний процес повністю чи частково. При цьому, залежно від віку, запалення розвивається у різних лімфоїдних структурах глотки. У маленьких дітей частіше виникає гостре запалення глоткового мигдалика (аденоїдит), у літніх людей процес може локалізуватись у язиковому мигдалику (ангіна язикового мигдалика). У людей віком 10-40 років запалення переважно локалізується в піднебінних мигдаликах, у цьому випадку виникає катаральна, фолікулярна чи лакунарна ангіна.

Хоча при ангіні збудник здебільшого концентрується у піднебінних мигдаликах чи інших лімфоїдних утворах глотки, де викликає місцеву запальну реакцію, його токсини проникають в кров, що спричиняє загальну інтоксикацію та алергізацію організму з порушенням терморегуляції, токсичним ураженням серцево-судинної та нервової системи, суглобів та нирок.

 

ПEРВИННІ АНГІНИ

Збудником первинних ангін (катаральної, фолікулярної та лакунарної) найчастіше є стрептоко­к, рідше – стафілокок або пнев­мокок. Інфекція може бути занесена ззовні, в такому випадку її джерелом є хворий на ангіну або з іншою стрептококовою чи стафілококовою інфекцією, або здоровий носій збудника. В іншому випадку захворювання виникає через активізацію збудника, що вже перебуває в організмі й міститься в лакунах самих мигдаликів, у каріозних зубах, рідше – в по­рожнинах рота, глотки, носа, в навколоносових пазухах тощо. Спри­ятливими моментами для виникнення ангіни при цьому є зниження загальної опірності організ­му через місцеве чи загальне переохолодження, термічні, хімічні й механічні подразнення слизової оболонки зіва і миг­даликів тощо.

За важкістю захворювання і характером патологічного процесу в миг­даликах первинні ангіни поділяють на катаральну, фолі­кулярну і лакунарну.

 

Катаральна ангіна найлегша форма первинних ангін.

Клініка

Хворі скаржаться спочатку на сухість і дряпання в горлі. Згодом приєд­нується помірний біль у глотці, що посилюється під час ковтання. На відміну від гострого фарингіту, біль при катаральній ангіні посилюється під час вживання їжі (“повний” ковток), тоді як при фарингіті біль посилюється при “порожньому” ковтку (ковтання слини).Температура звичайно підвищена, часто відзначається головний біль та за­гальна слабість. У маленьких ді­тей буває висока температура, що іноді супроводжується блюванням. Хвороба проходить через 3-5 діб.

Орофарингоскопія

• Піднебінні мигда­лики збільшені та болючі при дотику шпателем.

• По­верхня їх почервоніла, іноді може бути вкрита слизовими виділеннями.

• У тяжких випадках утворюються точкові крово­виливи в слизову оболонку язичка і піднебінних ду­жок, виникає їх набряклість.

Лімфатичні вузли під кутом нижньої щелепи бу­вають збіль­шеними і болючими.

 

Фолікулярна ангінає більш важкою формою ангіни.

Клініка

Виражений біль у горлі, що посилюється при ковтанні слини та їжі. Загальний стан пору­шується більше, ніж при катаральній ангіні, що проявляється:

1) різкою слабкістю та апатією;

2) вираженим головним болем;

3) ломотою у м’язах та суглобах.

Хвороба супроводжується значним підвищенням температури (до 40° С) з ознобами і часто закінчується на 4-7-й день захворювання.

Орофарингоскопія

• Мигдалики значно збільшені, почервонілі та різко болючі при дотику шпателем.

• Крізь їх пурпурово-червону слизову оболонку просвічується велика кількість круглих, завбільш­ки 1-3 мм, жовтуватих або жовтувато-бі­лих гноячків, що злегка підвищуються над поверх­нею мигдаликів (ніби “зоряне небо”). Цими гноячками є нагноєні фолікули мигдаликів.

Підщелепні, позадущелепні та шийні лімфатичні вузли збільшені, різко болючі.

 

Лакунарна ангіна

Лакунарна ангіна характеризується значно вираженими явищами загальної інтоксикації.

Клініка

Біль в горлі значний та особливо посилю­ється при ковтанні, може віддавати у вухо та іноді буває настільки вираженим, що хворі майже повністю відмовляються від вживання їжі. Явища загальної інтоксикації проявляються дією токсинів та мікробів на серцево-судинну та нервову системи. Температура підвищується до 40° С, спостерігаються прискорення дихання та пульсу (10 ударів серця на кожен 1° С підвищення температури тіла), загальне нездужання, сонливість, виражений головний біль, біль у м’язах та суглобах, порушення сну тощо.

Орофарингоскопія

На набряклій і почервонілій слизовій оболонці мигдаликів з’явля­ються виступаючі з глибини лакун жовтуваті на­льоти. М’яке піднебіння і піднебінні дужки у випадках лакунарної ангіни також значно почервонілі та набряклі. Нальоти, що вкривають мигдалики, складаються з фібрину, бактерій, відокремлених епіте­ліальних клітин та лейкоцитів. Вони виникають після того, як нагноєні фолікули поступово збільшуються та розкрива­ються так, що їх вміст виходить на поверхню мигдалика чи у просвіт лакун. При цьому утворюється наліт у вигляді жовтувато-білих плівок або смуг, які вкривають вільну поверхню мигдаликів. Цей наліт ніколи не виходить за межі мигдалика та легко знімається з його поверхні (при дифтерії наліт виходить за межі мигдалика та міцно спаяний з його тканиною так, що при спробі зняття на місці видаленого нальоту утворюється кровоточива ерозивна поверхня). Утворення нальо­ту у вічках лакун мигдаликів відрізняє цю форму ангіни від дифтерії, при якій нальоти спочатку утворюються на випуклих місцях вільної поверхні мигдалика.

Регіонарні лімфатичні вузли збільшені та болючі.

При всіх формах ангін обов’язково треба брати мазки із зіва та з носа для дослідження на дифтерійну паличку, щоб виключити можливу дифтерію.

Ускладнення ангін:

1.       Паратонзиліт та паратонзилярний абсцес;

2.       Флегмона шиї;

3.       Набряк гортані;

4.       Тонзилогенний сепсис;

5.       Ревмокардит;

6.       Неспецифічний інфекційний поліартрит.

7.       Гострий гломерулонефрит;

8.       Гострий пієлонефрит.

 

Лікування первинних ангін

Усі первинні ангіни належать до гострих інфекційних захворювань, що вимагає ізоляції хворого на ангіну для запобігання розповсюдженню хвороби. При неважкому перебігу ангіни та при можливості проведення лікування в домашніх умовах хворого лікують амбулаторно.

Хворі на ангіну з вогнища дифтерії, а також пацієнти, які здобувають освіту у закритих учбових закладах чи живуть у несприятливих побутових умовах, та особи з контингенту підвищеного ризику захворювання на дифтерію підлягають обов’язковій госпіталізації в інфекційний відділ.

Консервативне лікування ангін передбачає введення анти­біотиків, сульфаніламідів, антигістамінних препаратів, нестероїд­ні протизапальні засоби; полоскання зіва 5-7 разів на добу дезінфікуючими розчинами (фурациліну – 1:5000, соди 3%), відварами трав (рум’янку, шавлію тощо), достатнє пиття.

 

ВИРАЗКОВО-ПЛІВЧАСТА АНГІНА (СИМАНОВСЬКОГО—ВЕНСАНА— ПЛАУТА)

Хвороба вперше описана Симановським у 

Етіологія

Симбіоз веретеноподібної палички (Fusobacteriumfusiforme) та спірохети порожнини рота (Spirochaetabuccalis), які є сапрофітами у ротовій порожнині.

Сприяють захворюванню:

1.       Зниження загального імунітету при гострих та хронічних інфекціях;

2.       Погіршення гігієнічних умов життя та харчування;

3.       Каріозні зуби та парадонтоз;

4.       Гіповітаміноз „С” та „В”;

5.       Хвороби кровотворних органів.

Патоморфологія

Некроз слизової оболонки одного мигдалика з утворенням кратероподібної виразки, на дні якої утворюється фібринозна мембрана.

Клініка

Переважно скарги незначні: відчуття стороннього тіла з одного боку, неприємний запах з рота, підвищення температури до 37° С.

Орофарингоскопія

·         Однобічне ураження;

·         На поверхні мигдалика жовто-білі нальоти, що легко знімаються;

·         Після зняття нальоту утворюється не болюча виразка у вигляді кратера;

·         Можливе ураження ясен, та задньої стінки глотки.

·         Збільшення та болючість шийних лімфовузлів на стороні ураження.

Діагностика

  • 1.      Виявлення у мазку з глотки веретеноподібної палички та спірохети порожнини рота;

  • 2.      Біопсія тканин з краю виразки.

Лікування

Полоскання глотки розчинами перманганату калію, перекису водню та тетраборату натрію. Змащування виразок 10 % р-ном новарсенолу у гліцерині, Та припікання виразок трихлороцетовою кислотою чи нітратом срібла.

 

АНГІНА ПРИ ІНФЕКЦІЙНОМУ МОНОНУКЛЕОЗІ

Інфекційний мононуклеоз – гостре інфекційне захворювання, що супроводжується ангіною, гарячкою, запаленням більшості лімфа­тичних вузлів, збільшенням печінки і селезінки та супроводжується характерними змінами в крові.

Збудником інфекційного мононуклеозу є герпес-вірус людини типу 4 (вірус Епштейна-Барра), що уражає лімфоїдну тканину. Джерелом інфекції є хворий або вірусоносій. Основний механізм передачі – повітряно-крапельний чи контактний. Інкубаційний період триває від декількох діб до 1-2 міс. Інфекційний мононуклеоз малозаразний та уражає переважно дітей.

Клініка

Хвороба починається гостро значним підвищенням температури до 39-40° С, яка нада­лі має ремітуючий характер та триває 1-3 тижні. Хворі скаржаться на головний біль, біль у глотці та загальне нездужання. Слизова оболонка глотки червоніє та набрякає. Найбільш характерним симптомом захворювання є нерівномірне збільшення й болючість при пальпації всіх груп лімфатичних вузлів, особливо шийних та підщелепних, при одночасному збіль­шенні селезінки і печінки. Останні прояви супроводжуються порушенням функції травного тракту, іноді – жовтяницею.

Ангіна при інфекційному мононуклеозі з’яв­ляється на 2-3-й день захворювання і може набувати різноманітних форм: катаральної, лакунарної чи виразково-плівчастої. Іноді запалення піднебінних мигдаликів дуже нагадує дифтерію, оскільки наліт поширюється на дужки, язичок і м’яке піднебіння. У тяжчих ви­падках ангіна може набути виразково-некротичної форми, яка характеризується глибоким виразковим процесом, що поширюється за межі мигдалика, з нальотом сіро-зе­ленуватого кольору і неприємним запахом з рота. Ці зміни в зіві супроводжуються дуже сильним болем і знач­ним збільшенням регіонарних лімфатичних вузлів.

Хвороба триває 2-3 тижні, потім температура посту­пово спадає, зникають місцеві явища ангіни, проходить біль, селезінка та печінка набувають нормальних розмірів, поступово зменшуються лімфатичні вуз­ли; повільніше нормалізується кров.

Діагноз встановлюють на підставі дослідження крові, яке дозволяє провести диференційну діагностику цьо­го захворювання з лейкозом, агранулоцитозом, туляре­мією і бруцельозом. У крові відзначається помірний лей­коцитоз з помірним збільшенням лімфоцитів і моноцитів та появою атипових клітин – мононуклеарів, кількість яких може досягати 50% від загальної кіль­кості лейкоцитів. Червона кров звичайно не змінена.

Лікування

Специфічних препаратів немає. Призначають ліжковий режим та дієту № 5 (як при вірусному гепатиті), десенсибілізуючі препарати та вітаміни; для профілактики вторинної інфекції вводять антибіотики.

Слід утримуватись від застосування сульфаніламідних препаратів, які негатив­но впливають на кровотворну функцію.

 

АНГІНА ПРИ АГРАНУЛОЦИТОЗІ

Причина

• Приймання медикаментів (саліцилатів, сульфаніламідів, препаратів миш’яку тощо).

  Інфекція.

• Рентгенівське опромінення. Названі причини токсично впливають на кровотворну систему.

Клініка

Частіше хворіють жінки. Захворювання починається з різкого підвищення тем­ператури (до 40° С), іноді – з ознобами й болем у горлі. При огляді глотки на різко почервонілій слизовій оболонці зіва видно брудно-сірі на­льоти з некротичним розпадом. Згодом утворюються глибокі виразки, які не обмежуються ділянкою мигдаликів, а поширюються на інші частини глотки, порожнину рота й гортань. Загальний стан хворого тяжкий, температура септична. Тривалість цього порівняно рідкісного захворювання – від 4-5 днів до декількох тижнів.

Дослідження крові

У таких хворих завжди виявляється значне зменшення, а іноді майже цілковите зникнення гранулоцитів (нейтрофілів) у крові. Кількість білих кров’яних тілець знижується до 0,5109 у л.

При відсутності даних досліджен­ня крові хворобу можна сплутати з дифтерією і вираз­ково-плівчастою ангіною.

Лікування

Припиняють прийом препаратів, які могли викликати агранулоцитоз. Застосовують переливання крові, препарати, що стимулюють утворення білих кров’яних тілець, вітамінотерапію.

Необхідно забезпечити дбайливий догляд за порожниною рота: полоскання антисептичними розчинами, обережне видалення некротичних мас з наступним змащуванням виразок 5% розчином перманганату калію і анестетиків, виразки також присипають порошком антибіотиків.

АНГІНА ПРИ ЛЕЙКОЗІ

Ангіна при лейкозі частіше виникає при гострих лейкозах.

Клініка

Захворювання супроводжується підвищенням температури тіла до 39-40° С, важким загальним станом та можливими септичними ускладненнями.

Орофарингоскопія

Зміни в піднебінних мигдаликах нагадують катаральну, фолікулярну, лакунарну чи виразково-плівчасту ангіну.

Лікування

Лікування в гематологічному відділі.

Необхідно забезпечити ліжковий режим та щадну, висококалорійну дієту з великим вмістом рідких, легкозасвоюваних страв (через утруднене ковтання).

Особливу увагу надають дбайливому догляду за порожниною рота: полоскання антисептичними розчинами 5-7 разів на добу (див. “Приготування розчинів для полоскання глотки та інгаляцій”); обережне видалення некротичних мас з наступним змащуванням виразок 5% розчином перманганату калію і анестетиків (див. “Змащування слизової оболонки зіва та глотки лікарськими середниками”) та присипанням порошком антибіотиків.

 

ПАРАТОНЗИЛЯРНИЙ (НАВКОЛОМИГДАЛИКОВИЙ) АБСЦЕС

Паратонзилярний (навколомигдаликовий) абсцес – запаль­ний процес у пухкій сполучній тканині, яка розміщена між мигдаликовою та глотковою фасціями. Найчастіше виникає як ускладнення запального процесу в піднебінному мигдалику (ангіни чи хронічного тонзиліту), рідше абсцес має одонтогенну чи отогенну природу.

Спочатку розвиваються набряк та інфільтрація навколомигдаликової клітковини (гострий паратонзиліт), потім – її гнійне розплавлення (паратонзилярний абсцес). За локалізацією розріз­няють:

1.       передньо-верхній (найчастіше),

2.       задній,

3.       зовнішній

4.       нижній паратонзилярний абсцес.

Клініка

У перебігу ангіни, яка вже, здавалося б, наближається до завершення (наприкінці першого тижня), з’являються ознаки повторного погіршання стану хворого:

1. Посилення болю у ділянці зіва (в цьому випадку він відзначається лише з одного боку, особливо посилюється при ковтанні й віддає у вухо).

2. Гугнява мова.

3. Підвищення температури тіла.

4. Прогресуючий тризм (неможливість відкрити рот).

5. Надмірне виділення слини.

6. Вимушене положення голови – кривошия (нахил її вперед і в бік ураження).

7. Витікання рідини через ніс під час ковтання.

8. Болючість та припухання шийних лімфатичних вузлів.

Орофарингоскопія

• Почервоніння та випинання передньої піднебінної дужки (перед­ньо-верхній абсцес) на боці ураження.

• Збільшення мигдалика та відтиснення його до середини.

• Набряклість та збільшення язичка.

Деколи трапляється задньомигдаликовий абсцес, при якому припухання м’яких тканин локалізується більше позаду і донизу від мигдалика. Найважче діагностується зовнішній паратонзилярний абсцес, при якому запальний процес локалізується назовні від мигдалика.

Ускладнення

  1. Флегмона шиї;
  2. Медіастеніт;
  3. Стеноз гортані;
  4. Тонзилогенний сепсис;
  5. Шийний лімфаденіт.

 

Лікування

Забезпечити харчування хворого рідкою і калорійною їжею та слідкувати за загальним станом і диханням пацієнта, оскільки може розвинутись стеноз гортані чи ерозивна кровотеча.

У початковій стадії (паратонзиліт) призначають великі дози антибіотиків, сульфаніламідні, десенсибілізуючі та знеболювальні препарати.

Вичікування спонтанного прориву абсцесу значно подовжує час перебування хворого у тяжкому стані й може сприяти виникненню небезпечних ускладнень.

Якщо абсцес сформувався (переважно через 4 доби), то проводять його хірургічний розтин. Перелік інструментів, необхід­них для виконання такої операції

 

Інструменти для розтину абсцесу: 1 – пульверизатор з розчином анальгетика; 2 – зонд з нарізкою; 3 – шпатель; 4 – шприц з довгою голкою; 5 – скальпель; 6 – затискач; 7 – стерильні марлеві кульки; 8 – стерильні марлеві серветки; 9 – стерильна вата.

Спочатку знеболюють слизову оболонку зіва на боці абсцесу 10 % розчином лідокаїну (зрошують аерозолем чи змащують ватником на зонді з нарізкою). Потім проводять пункцію довгою голкою та відсмоктують гній. Іноді доводиться пунктувати кілька разів у різних місцях, щоб знайти порожнину абсцесу. Скальпелем роблять неглибокий розріз слизової оболонки передньої піднебінної дужки у місці знайденого при пункції гною та введеним через розріз затискачем Пеана тупо розкривають абсцес і розширюють вхід у його порожнину, розвівши бранші затискача. Зовнішній паратонзилярний абсцес розкривають шляхом тонзилектомії у “гарячому” періоді.

Слід лише тупо заходити у порожнину абсцесу, оскільки поранення ріжучим інструментом гілок чи стовбура сонної артерії може призвести до смертельної кровотечі.

ЗАГЛОТКОВИЙ АБСЦЕС

Заглотковий абсцес – це нагноєння заглоткових лімфатичних вузлів та пухкої клітковини, що розміщені між м’язами глотки та передхребетною фасцією. Захворювання трапляється майже виключно в дітей до чотирьохрічного віку як ускладнення ринофарингіту, ангіни, гострої респіраторної інфекції тощо. Оскіль­ки після 4 років ці лімфовузли та судини атрофуються, у дітей старшого віку і дорослих заглотковий абсцес буває лише після травми, як правило, стороннім тілом.

Клініка

1. Утруднення ковтання чи повна відмова від вживання їжі через виражений біль в глотці.

2. Витікання рідини через ніс при ковтанні.

3. Утруднення дихання.

4. Вимушене положення голови.

5. Підвищення температури тіла.

6. Болючість шийних лімфатичних вузлів.

Орофарингоскопія

Виявляють болюче подушкоподібне випинання задньої стінки глотки з почервонілою поверхнею.

Пальпаціяцього випинання через порожнину рота дозволяє відчути флюктуацію (наявність гною), що є показанням до хірургічного лікування.

Ускладнення

1.       Стеноз гортані;

2.       Асфіксія;

3.       Медіастеніт;

4.       Сепсис;

5.       Аспіраційна пневмонія.

Лікування

Проводять пункцію гнояка довгою голкою та відсмоктують його вміст, потім вертикальним розрізом розкривають порожнину абсцесу та розширюють утворений вхід затискачем; застосовують антибіотики, десенсибілізуючі та знеболювальні засоби.

З метою запобігання потраплянню гною у дихальні шляхи під час розкриття абсцесу голові дитини надають звисаючого положення.

У післяопераційному періоді дитина потребує постійного догляду, особливо за станом дихання, оскільки його погіршення вказує на розвиток стенозу гортані.

 

ДИФТЕРІЯ

Дифтерія – гостре інфекційне захворювання, що викликається коринебактерією дифтерії (паличкою Лефлера) та проявляється запальними змінами слизової оболонки переважно верхніх дихальних шляхів з утворенням фібринозного нальоту і токсичним ураженням серцево-судинної та нервової систем.

Збудник дифтерії – коринебактерія дифтерії виділяє екзотоксин, що викликає значні патологічні зміни в організмі хворого: загальну інтоксикацію з ураженням серцевого м’яза, периферичної та вегетативної нервової систем, нирок і надниркових залоз.

Джерелом інфекції є хвора людина або носій токсигенної дифтерійної палички (людина без будь-яких проявів хвороби). Захворювання передає­ться повітряно-крапельним або контактним шляхом. Інкубаційний період триває 2-10 діб.

У місці проникнення збудника, найчастіше у ротоглотці, роз­вивається дифтеритичне запалення з утворенням плівок, що ура­жує переважно ділянку зіва і мигда­ликів. У разі розповсюдження плівок та набряку на слизову оболонку гортані може виникнути значне порушення дихання – стеноз чи асфіксія (див. “Дифтерія гортані”). Можливе дифтеритичне ураження носа, вух, очей, статевих органів, шкіри.

 

Дифтерія глотки

Найчастішою локалізацією дифтерії є ротоглотка. Залежно від перебігу розрізняють: нетоксичні форми захворювання – локалізовану та поширену; токсичні форми (І, ІІ, ІІІ ст.), гіпертоксичну і геморагічну.

Клініка

Захворювання починається з підвищення температури тіла, помірного болю в глотці, явищ загальної інтоксикації, головного болю, слабкості, нездужання тощо. Легкі форми дифтерії (локалі­зована дифтерія) мо­жуть проходити під виглядом лакунарної або фолікуляр­ної ангіни з тією лише різницею, що температура при цих формах дифтерії буде нижчою, а у дорослих – іноді навіть нормальною.

Локалізована формадифтерії характеризується появою сіруватих або сірувато-білих точкових нальотів на помірно припухлій і почервонілій поверхні мигда­ликів при наявності незначних загальних явищ. Біль у горлі несильний. Підщелепні лімфатичні вузли припухають незначно.

Окремі точкові нальоти на мигдаликах не­забаром зливаються, утворюючи білуваті, сірува­то-білі, рідше – жовтуваті острівці, які можуть розрощуватись та набирати вигляду плівок, що щільно прикріплені до підлеглих тканин. Ці плівки можуть вкривати не тільки вільну поверхню мигдалика, але й при поширеній формі дифтерії перехо­дити на піднебінні дужки і м’яке піднебіння, нерідко підносячись над поверхнею оточуючої слизової оболонки. При відокремленні такого нальоту на поверхні мигдалика з’являється кров (“кров’яна роса”).

Токсичні формидифтерії супроводжуються набагато тяжчими загальними проявами. Температура звичайно підви­щується до 39-40° С, хворий блідий, апатичний, з рота чути неприємний запах. Слабкий, частий, аритмічний пульс та зниження артеріального тиску вка­зують на токсичне ураження серця. Уже з перших днів за­хворювання значно набряклі й почервонілі мигдалики вкриваються брудним плівчастим нальотом. Дифтерійні нальоти збільшуються і нерідко поширюю­ться вниз на гортань і трахею (низхідний круп). Лімфа­тичні вузли збільшуються, з’являється набряк клітковини шиї. Іноді уражені дифтерійним процесом місця зазнають гангренозного розпаду, плівки набувають бруд­но-сірого, темного кольору, з’являються смердючі сукро­вичні виділення з порожнини рота і носа.

При геморагічній формі дифтерії з’являються крововиливи в сли­зових оболонках і на шкірних покривах, а нальоти про­сочуються кров’ю і тому набувають бурого забарвлення.

При токсичній (з поширенням набряку клітковини до ключиці й нижче) і геморагічній формах дифтерії іноді не вдається врятувати життя хворому. При поши­реній формі без набряку шийної клітковини, якщо ліку­вання сироваткою було застосовано вчасно, видужання настає практично у всіх випадках.

Відмінності між дифтерією та ангіною

Локалізовану і поширену форми дифтерії треба від­різняти від лакунарної ангіни, особливо якщо остання супроводжується поширеними нальотами. Врахування сукупності наявних ознак може по­легшити встановлення правильного діагнозу у важких випадках.

Висока температура при загальному задовільному стані частіше буває при ангіні, а помірна температура (37-38° С) при поганому загальному стані буде вказувати на дифтерію. При ангіні наліт більш поверхневий, легко знімається; при дифтерії плівки тов­сті, підвищуються над рівнем слизової оболонки, зні­маються важко. Ділянка поширення нальотів: при ангіні не виходять за межі мигдалика; якщо нальоти розповсюджуються на піднебінні дужки, м’яке піднебіння, язичок чи задню стінку глотки, це вказує на дифтерію.

Підтвердженням діагнозу дифтерії служить виявлення в матеріалі з ротоглотки і носа дифтерійної палички. (Див. “Взяття мазка із слизової оболонки глотки на дифтерію”). Для цього виконують його бактеріологічне дослідження: посів отриманого матеріалу на поживні середовища з подальшим визначенням токсигенних та біохімічних властивостей палички Лефлера, але таке дослідження триває 72-96 год. Для прискорення встановлення діагнозу виконують бактеріоскопію, при якій в отриманому матеріалі з глотки чи носа можна виявити мікроорганізми подібні до коринебактерії дифтерії. Проводять також серологічні дослідження (реакцію непрямої гемаглютинації) з визначенням антибактері­альних антитіл у сироватці крові.

Ускладнення

• Інфекційно-токсичний шок.

  Міокардит.

• Стеноз гортані.

• Неврит черепномозкових нервів.

• Полірадикулоневрит.

• Токсичний нефрит.

• Пневмонія.

Лікування

Хворі на дифтерію або навіть з підозрою на дифтерію підлягають обов’язковій госпіталізації в інфекційний відділ. Основ­ним методом лікування є негайне застосування протидиф­те­рій­ної сироватки. При локалізованій формі дифтерії доза сиро­ва­т­ки становить 10 000-20 000 од., при поширеній формі – 15 000-20 000 од.; при токсичній дифтерії вводять 50 000-120 000 од. залежно від важкості процесу. При гіпертоксичній та геморагічній формах разова доза сироватки дорівнює 130 000-150 000 од., причому таку дозу іноді вво­дять повторно через 12 або 24 год. Додатково вводять антибіотики, проводять дезінтоксикаційну терапію.

Для попередження алергічних реакцій протидифтерійну сироватку вводять невеликими дозами. Спочатку проводять внутрішньошкірне введення 0,1 мл сироватки у розведенні 1:100 у внутріш­ню поверхню передпліччя (на ампулі з такою сироваткою звичайно є червоний напис). При відсутності шкірної реакції (розмір почервоніння на місці введення до 1 см) через 20 хв вводять 0,1 мл нерозведеної сиворотки (на ампулі з такою сироваткою звичайно є синій напис) підшкірно у середню третину плеча. За відсутності місцевої чи загальної реакції через 30-45 хв вводять внутрішньом’язово всю призначену дозу сироватки, підігріту до температури 37° С.

При позитивній внутрішньошкірній пробі, а також у випадку появи реакції на введення концентрованої сироватки препарат використовують лише за життєвими показаннями.

Хворих виписують із стаціонара після зникнення клінічних симптомів дифтерії й отримання двох негативних результатів бактеріологічного дослідження слизу із глотки та носа на дифтерійну паличку.

Організаційні заходи в разі підозри на дифтерію спрямовані на попередження розповсюдження інфекції і включають:

Заходи щодо хворого

1. Усім хворим на дифтерію, з підозрою на дифтерію, на ангіну, на стенозуючий ларингіт, на гострий паратонзиліт, на паратонзилярний чи заглотковий абсцес треба обов’язково брати мазки із глотки та носа на дифтерійну паличку та забезпечити своєчасну (до 2 год) доставку отриманого матеріалу в бактеріоло­гічну лабораторію.

2. Хворих на дифтерію чи з підозрою на дифтерію слід негайно госпіталізувати в інфекційний відділ, причому транспортування таких пацієнтів здійснюється тільки санітарним транспортом (забороняється пересуватись громадським транспортом).

Заходи щодо осіб, які контактували з хворим

1. Реєстрація всіх осіб, які контактували з хворим на дифтерію за останні 7 діб у відповідному “Журналі”.

2. Щоденний огляд протягом 7 діб та виконання щоденної термометрії;

3. Забезпечення одноразового огляду отоларингологом.

4. Виконання кожному з вказаних осіб одноразового бактеріологічного дослідження мазків із ротоглотки та носа.

5. У дошкільних закладах – введення карантину на 7 діб.

 

практичні навички

ПАЛЬПАЦІЯ ШИЇ ТА ПІДЩЕЛЕПНИХ ЛІМФАТИЧНИХ ВУЗЛІВ

Перед пальпацією звертають увагу на стан шкірних покривів шиї, слизової оболонки губ, положення голови хворого. При деяких захворюваннях ЛОР-органів (паратонзилярний або заглотковий абсцес, ускладнені сторонні тіла глотки і стравоходу тощо) пацієнти тримають голову нахиленою вперед або у хворий бік, а при необхідності повернути її в сторону – повертають голову разом з корпусом.

Пальпацію виконують теплими і чистими руками та проводять обережно, намагаючись не викликати (посилити) біль у хворого, що дозволяє одержувати більш точні дані.

Досліджують такі групи лімфовузлів: позадущелепні, підщелепні, глибокі шийні та задньо-шийні, над- і підключичні. У ці вузли здійснюється лімфовідтік від вуха, горла та носа, а також від інших органів голови та шиї.

Лімфовузли в позадущелених ямках досліджують кінчиками пальців, проводячи ними знизу догори в напрямку, перпендикулярному до висхідної дуги нижньої щелепи. Підщелепні лімфо­вузли пальпують при злегка нахиленій голові хворого вперед, дещо заглиблюючись в м’які тканини підщелепної ділянки і рухаючись в нап­рямку від середини назовні – до краю нижньої щелепи

При дослідженні глибоких шийних лімфовуз­лів пальпацію проводять по черзі із правого і лівого боків. При дослідженні лівого боку ліву руку кладуть на тім’я хворого та нахиляють голову пацієн­та вперед, а правою промацують тканини в ділянці переднього краю кивального м’яза, рухаючись зверху донизу і в горизонтальному напрямках. При дослідженні глибоких шийних лімфовуз­лів, розташованих справа, праву руку розміщують на тімені хворого, а лівою виконують дослідження аналогічно описаному вище.

Дослідження задніх шийних лімфатичних вуз­­лів виконують одночасно кінчиками пальців обох рук в ді­лян­­ках задніх країв кивальних м’язів у вертикаль­­ному та горизонтальному напрямках.

У над- і підключичних ямках промацують лім­фо­вузли спочатку з одного, а потім з іншого боку. Для полегшення цих дій голову хворого однією рукою нахиляють вперед, а іншою пальпують над- і під­ключичну ямку з одного боку, а потім, міняючи руку, – з іншого боку.

Крім дослідження лімфовузлів, проводять па­ль­пацію гортані, при цьому визначають її симетричність, рухомість, болючість та симптом “хрусту” – при зміщеннях верхньої її частини вбік відносно до нижньої відчувається характерний хруст.

 

ВЗЯТТЯ МАЗКА ІЗ СЛИЗОВОЇ ОБОЛОНКИ ГЛОТКИ НА ДИФТЕРІЮ

Мазки із слизової оболонки зіва та носа на дифтерію беруть з діагностичною чи профілактичною метою або за епідемічними показаннями. Головна мета такого обстеження – дослідити секрет на наявність дифтерійних паличок (бацил Лефлера).

З діагностичною метоютакі мазки беруть при дифтерії, при підозрі на дифтерію (запальних явищах, схожих на дифтерію: риніті, фаринголарингіті, ларингіті), у хворих на ангіну, заглотковий чи паратонзилярний абсцес, при інфекційному мононуклеозі, стенозуючому ларинготрахеобронхіті тощо. З профілактичною метою  мазки беруть у дітей при поступленні у дитячі будинки, школи-інтернати, протитуберкульозні чи психоневрологічні санаторії тощо. За епідемічними показаннями мазки на дифтерію беруть в осіб, які були у контакті з хворим на дифтерію, а при ускладненій епідемічній обстановці – у людей з контингентів підвищеного ризику.

Мазки із зіва беруть також для визначення виду збудника патологічного процесу та його чутливості до антибіотиків.

Необхідні засоби:

  • 1. Два стерильні ватні тампони, розміщені у стерильних пробірках (один – для глотки, другий – для носа).

  • 2. Шпатель.

  • 3. Склограф.

  • 4. “Журнал взяття мазків на дифтерійну паличку”.

  • 5. Бланк “Направлення” мазків у бактеріологічну лабораторію”.

Правою рукою виймають з стерильної пробірки ватний тампон та просять обстежуваного відкрити рот. Шпателем (у лівій ру­­ці) притискають передні дві третини язика та вводять тампон у по­рожнину рота (рис. 2.8). Штриховим (зшкрябуючим) рухом спочатку про­во­дять одним боком ватника по правій половині зіва – по піднебінних дужках та мигдалику, а потім, не обертаючи тампона (іншим його боком), – по лівій половині глотки. Якщо на слизовій оболонці є нальоти, мазок слід брати починаючи з місця, де нальоту немає, просуваючи ватник в напрямку самого нальоту та по його поверхні. При цьому намагаються отримати шматочок нальоту та залишити його на ваті тампона. Потім тампон виводять з порожнини рота та, не торкаючись його стерильною частиною ні до зубів, ні до губ, ні до будь-якого іншого предмета, занурюють у стерильну пробірку. На зовнішній поверхні пробірки склографом (або іншим способом) позначають мазок, отриманий із зіва (пишуть літеру “З”); на пробірці з мазком, отриманим з носа пишуть літеру “Н”.

При дослідженні на дифтерію, крім мазка із зіва, слід завжди брати мазок із носа (див. “Взяття мазка із слизової оболонки носа”).

Записують у “Журнал взяття мазків на дифтерійну паличку” паспортні дані хворого, в якого взято мазки та оформляють “Направлення у бактеріологічну лабораторію”, куди заносять такі дані:

1. Медичний заклад, де було виконано забір.

2. Паспортні дані хворого, в якого взяли мазок.

3. Характер отриманого матеріалу: мазок зі слизової оболонки зіва (“З”) та носа “Н” (ті літери, що написані на відповідних пробірках).

4. Попередній діагноз.

5. Мету дослідження (посів на дифтерійну паличку).

6. Дату та час забору матеріалу.

7. Прізвище та підпис медичного працівника, який виконав забір.

Дві пробірки з вміщеними у них тампонами разом з “Направленням” у короткий термін (до 2 год) доставляють у бактеріоло­гічну лабораторію, де і буде виконано необхідне дослідження.

ЗМАЩУВАННЯ СЛИЗОВОЇ ОБОЛОНКИ ЗІВА ТА ГЛОТКИ ЛІКАРСЬКИМИ СЕРЕДНИКАМИ

Необхідні засоби:

  • 1. Гнучкий (гортаний) зонд з нарізкою, на робочий кінець якого щільно накручено вату.

  • 2. Лікарський середник.

Змащування слизової оболонки зіва та глотки лікарськими середниками слід проводити натще, оскільки під час цієї маніпуля­ції може виникнути блювання. Спочатку накручують шматок вати на робочий кінець зонда з нарізкою та, утримуючи зонд правою рукою, вмочують вату в призначену лікарську речовину (розчин Люголя, протарголу, йодинол тощо). При цьому слідкують за тим, щоб на ваті не було надлишку рідини, яка, розливаючись по стінках глотки, може потрапити у дихальні шляхи. Просять хворого відкрити рот

Притискають шпателем, який тримають лівою ру­кою, передні дві третини язика, а правою рукою колоподібним чи штриховим рухом зонда змащують слизову оболонку передніх та задніх піднебінних дужок, піднебінних мигдаликів та задньої стінки глотки спочатку з одного боку (справа), а потім – з іншого (зліва).

Слід міцно намотати вату на робочий кінець зонда, щоб вона не зісковзнула під час маніпуляції і не потрапила у дихальні шляхи хворого.

 

ПРИГОТУВАННЯ РОЗЧИНІВ ДЛЯ ПОЛОСКАННЯ ГЛОТКИ ТА ІНГАЛЯЦІЙ

Полоскання глотки застосовуються з метою очищення слизової оболонки рота, зіва і ротоглотки від секрету і одночасно для лікування її. У зв’язку з можливістю заковтування ліків розчини які використовують для полоскання, мають бути такої концент­рації, щоб навіть у великих дозах вони не могли викликати отруєн­ня чи опіку.

При атрофічних і катаральних фарингітах з метою зменшення сухості й відчуття напруження в горлі застосовують неміцні лужні полоскання: 1-2 таблетки бікармінту. При ангінах використовують третину або половину чайної ложки питної соди та/або чайну ложку кухонної солі, та/або три краплі настойки йоду на склянку теплої кип’яченої води. При гострих запаленнях і виразкових процесах призначають неміцні дезінфікуючі малотоксичні засоби: розчини перекису водню (чайна ложка на склянку води), борної кислоти (половина чайної ложки на склянку води); граміцидину (2 мл на склянку води); рожеві розчини марганцевокислого калію (1:1000). Останній готують так: спочатку розчиняють 10-15 кристалів цієї речовини у 10-30 мл теплої кип’яченої води так, щоб отримати темно-червоний розчин, і лише після цього 2-5 крапель такого розчину додають до склянки теплої кип’яченої води, отримуючи слабо-рожевий розчин для полоскання. Такі дії дають змогу уникнути опіку слизової оболонки нерозчиненими у воді кристалами марганцевокислого калію.

Як в’яжучий засіб, для впливу на слизову оболонку призначають полоскання теплими відварами шавлію, рум’янку або розчином буровської рідини (чайна ложка на склянку води).

Інгаляції й аерозолізастосовують переважно при ураженнях глотки, що поєднуються із запаленням більш глибоких відділів дихальних шляхів: гортані, трахеї і бронхів (див. “Загальні методи лікування при захворюванні гортані”).

НАКЛАДАННЯ ЗІГРІВАЛЬНОГО КОМПРЕСА НА ПІДЩЕЛЕПНУ ДІЛЯНКУ ЧИ ШИЮ

Необхідні засоби:

  • 1. Напівспиртовий розчин (спирт:вода = 1:1, горілка), розчин оцту (одна чайна ложка на 0,5 л води) або кип’ячена вода.

  • 2. Непромокальний матеріал (компресний, вощаний папір чи целофанова плівка).

  • 3. Вата, шерсть або фланель.

  • 4. Бинт для фіксації компреса.

 Складають широкий бинт чи марлю у 4-8 шарів так, щоб утворилась серветка розміром приблизно 1012 см. Занурюють цю серветку в теплий напівспиртовий розчин (воду або розчин оцту) та накладають на шкіру підщелепної ділянки чи шиї. Зверху серветку накривають компресним папером або целофаном, розміри якого повинні на 1-2 см перевищувати розміри марлевої серветки, щоб він повністю перекривав вологу серветку, перешкоджаючи випаровуванню рідини. Папір прикривають шаром вати товщиною 2-3 см та фіксують навколо шиї або голови (див. “Накладання великої пов’язки на вухо”).

Правильно накладений компрес зменшує тепловіддачу зі шкіри підщелепної ділянки, оскільки між шкірою і першим шаром утворюється водяна пара, яка підтримує температуру тіла та сприяє тривалому розширенню судин шкіри та тканин, що лежать глибше. Цим зумовлюється посилення обміну в ділянці шиї, створення знеболювального ефекту, розсмоктування запального інфільтрату або обмеження гнійного вогнища. Компрес можна ставити протягом дня кілька разів, на 2-3 год з перер­вами в 23 год.

Помилки:

1. Якщо після накладання компреса хворий відчуває біль чи па­лін­ня, можливе недостатнє розведення спирту: слід зняти компрес, оглянути шкіру шиї та прилеглих ділянок. Повторне накладання компреса можливе лише при відсутності явищ значного подразнення шкіри (почервоніння, набряк, поява пухирів) та правильному розведенні спирту.

2. Компрес треба замінити, якщо після його накладання хворий відчуває не тепло, а холод. Коли компресний папір або вата не повністю перекривають шар, зволожений рідиною, або компрес не досить щільно прилягає до шкіри, і повітря вільно проникає між шкірою і компресом, виникає посилене випаровування рідини, що викликає не зігрівання, а охолодження цієї ділянки.

На початкових стадіях запальних процесів застосовують холодні компреси, які часто змінюють, або краще міхур з льодом, який накладають через рушник. Вони діють як протизапальний і болезаспокійливий засіб.

Источник: http://intranet.tdmu.edu.ua/data/cd/otolaryngologi...

  • Автор: Peter Porker
  • Комментарии: 10
  • Просмотры: 1208